неділя, 29 січня 2012 р.

Закомплексована демократія


У цьому тексті я не хочу докладно описувати глибинні історичні передумови даного факту, а спробую охарактеризувати їх однією фразою. Приблизно так: наслідок реакції ураженого низкою комплексів і стереотипів посттоталітарного суспільства на невідповідні ситуації дії посттоталітарної влади.

Поясню. З приходом до влади в СРСР Михайла Горбачова в країні активно розпочався процес демократизації і гласності владних структур. Радянське суспільство спочатку доволі позитивно і радісно їх сприймає, маючи надію на те, що пов’язані з ними зміни вичистять іржу бюрократичної системи, наблизять економіку країни до стандартів високорозвинених держав світу, припинять монополію комуністичної партії, нададуть можливість вільного спілкування із Заходом... Певний час Михайло Сергійович перебував на вершині слави. Але процес йшов не так швидко й ефективно, як це хотілося народу. І головна проблема полягала в тому, що влада була змішана з того ж тіста, що і решта суспільства. Ті ж самі недоліки, те ж саме невміння пристосовуватися до нових умов! Саме тоді була винесена „анафема” як особисто Горбачову, так і самій дефініції „демократія”, яка чітко асоціювалася з його політикою. Історія в черговий раз довела те, що від любові до ненависті один крок. Особливо в ставленні народу до своїх кумирів від влади. Які з цього можна зробити висновки?
Як на мене, наступні:

1. Народу притаманна абсолютизація влади як такої.
2. Процеси, які йдуть на владному рівні, тільки тоді можуть стати ефективними, коли вони знаходять своє відображення в суспільстві, а не проходять автономно від нього. Дане припущення підтверджується і новітньою історією України. Зовсім мало, як виявилося, повинно було пройти часу від подій Помаранчевої революції, щоб вже через рік прихильники нової влади на чергових виборах до Верховної Ради отримали кардинально інший результат від того, що мали „помаранчеві”, перебуваючи в опозиції. Причому найбільшу кількість „розчарованого табору” складали ті, які вважали, що їхня місія з обранням Президентом В. Ющенка закінчилася і тепер справа за владою вносити ініціативи по вирішенню всіх нагальних проблем нації.
Це ставлення до розвитку держави абсолютно протилежне самій суті лібералізму та демократії, з гаслами яких і виходили люди на Майдан. Демократія – це влада народу. Всебічне розкриття потенціалу особистості, її свобода і недоторканність. Крім того, це вплив громадянина на прийняття рішень органами державної влади та місцевого самоврядування, як через вибори, так і через пряму дію, та контроль за їх діяльністю. До речі, ці формулювання демократії суспільство сприймає доволі нормально. Але треба пам’ятати, що демократія - це і колосальна відповідальність кожного громадянина за долю своєї країни, незалежно від його посади та соціального походження. А це сприймається людьми вже не так позитивно...
Перебуваючи протягом значного часу свого існування у складах різних імперій та тоталітарних держав, де пригнічувалися будь-які спроби прояву індивідуальної ініціативності, українці майже втратили інтерес до прийняття рішень громади, міста, області, країни. „А куди влада дивиться!?”, - стало традиційною відповіддю на всі суспільні проблеми. Під час доходе до кумедного. Одного разу до депутата місцевої ради звернулася жінка - виборець з такими словами: - У мене вже три доби тече дах, а вам, як бачу не має до того ні якого діла. - Пробачте, але ви не зверталися з цією проблемою ані до мене, ані до відповідних організацій, - захищався депутат. – Так, а ви тоді для чого ? - здивовано запитала жінка, - навіщо ж тоді влада взагалі?!!
Ця історія відображає реальний стан громадянської свідомості в Україні. Нажаль вона перебуває на дуже низькому рівні, що не дозволяє говорити не тільки про належний рівень розвитку громадянського суспільства, а й навіть про здатність відстоювати власні елементарні потреби. Постає питання, що ж сприятиме активізації вищезазначених процесів? Більшість людей вважає що, влада або інші політичні сили: завдяки особистим якостям найвищих посадовців, мудрості народних депутатів, далекоглядності опозиції... Не відкидаючи значної ролі в цьому процесі вищезазначених представників політикуму, стверджую, що без самоорганізації суспільства, всі починання політиків у справі розвитку демократії та громадянського суспільства, будуть марними, адже призведуть не до конкретних результатів, а лише до їх імітації. Перефразовуючи відоме гасло, можна сказати, що розвиток громодянського суспільства – справа рук самих громадян. На даний час в Україні функціонує велика кількість громадських організацій та їх напрямків. Але, на жаль, усіх їх об’єднує низка загальних проблем, котрі не дають їм мати належний вплив на прийняття рішень органів державної влади та місцевого самоврядування.
 Серед них: 
1. Погана структуризація, яка під час закінчується лише на рівні столиці чи області. 
2. Нестача професійного кадрового потенціалу.
3. Неналежна робота з мешканцями та громадою. Першопричиною всіх цих бід є небажання центрального керівництва громадських організацій (як до речи і політичних партій) витрачати сили та фінансові ресурси на „глухі” провінції. При цьому, втрачаючи, тисячі і тисячі своїх прихильників та обмежуючи себе в цілісній інформаційно-аналітичній проекції держави.
Що ж робити в такому випадку свідомим мешканцям регіонів? Як на мене існує два варіанти: 1. Чекати на результати процесів, які відбуваються на рівні країни. Тупиковий розвиток ситуації, бо по-перше, загальнонаціональний проект розвитку громадянського суспільства, не врахувавши пропозиції провінцій, стане неповноцінним, а по - друге, дані процеси не будуть стосуватися осіб як мешканців конкретних населених пунктів. 2. Активно діяти на рівні кожної окремої громади. Судячи з сучасного стану розвитку вищезазначених процесів у регіонах, другий варіант виглядає, правда кажучи, досить фантастично. Але, як показує досвід західних країн, без цього неможливе існування повноцінної форми демократії.

Максим Інкін

Немає коментарів:

Дописати коментар