четвер, 6 грудня 2012 р.

КАТАМ УКРАЇНЦІВ НЕ МІСЦЕ В УКРАЇНІ



Володимир Ульянов (Ленін) – організатор і головний виконавець невдалого соціально-економічного експерименту в Російській імперії, в ході проведення якого була зруйнована економіка країни, знищені під час громадянської війни і більшовицького терору багато десятків мільйонів людей, приречені на багаторічне нужденне життя живі,  знищені мільйони патріотів пригноблених націй, що боролися за національну незалежність, продовжувалося гноблення поневолених націй в оновленій Російській імперії, СРСР.


1. Кожній людині в Україні – добре буття.

Добробут кожної людини — ось свята мета діяльності всякої влади в Україні. Добробут — це всеохоплююче слово. Це і міцне здоров’я, і просторе та тепле житло, і смачна їжа, і красивий одяг та взуття, і душевна пісня, і гарна музика, і багато ще чого необхідного і корисного в житті людини. Це і пам’ять про минуле.  



2. В 1917—1922 роках більшовики під проводом Леніна згвалтували українців, знищивши Українську Народну Республіку, винищивши кращих з них, які відстоювали незалежність України, і нав’язавши їм більшовицьку радянську владу. Бо без України більшовицька влада в Росії була приречена на загибель. Тому що Україна — це хліб, вугілля, метал і розумні, працьовиті українці.

В подальшому більшовики продовжували всіляко душити українців за їх прагнення до збереження своєї нації і створення своєї держави. В тому числі здійснили два штучні голоди в селах України в 1921 і в 1933-му роках, під час яких загинуло понад 10 мільйонів українців (За кількістю жертв, голод 1933 року являє собою один з найяскравіших прикладів геноциду нації в історії людства), зруйнували церкви, винищили українських священиків, мало не задушили українську мову. Вони також пограбували українську націю, змусивши талановитих українців працювати на російську культуру, науку, техніку, армію, спорт, мистецтво і інше.

Кожен, хто чинив опір їхнім діям, карався тюрмами, каторжними таборами, розстрілами, переслідуванням близьких. Через це з кожним роком число їх жертв скорочувалося. І все-таки до останніх годин більшовицько-комуністичної влади в Україні були жертви політичних репресій.

Микита Хрущов розвінчав Йосипа  Джугашвілі (Сталіна), оприлюднивши його злочини і виставивши його, як організатора страшних репресій в СРСР. Насправді ж і він, і вся верхівка КПРС, знали, бо були прямими свідками, а то й учасниками злодійств, що духовним батьком, теоретиком і організатором вбивць багатьох десятків мільйонів людей був Ленін. Про це писав і видатний росіянин Олександр Ісайович Солженіцин в книзі „Архіпелаг ГУЛАГ” (1, т.1, гл. 11, стор. 133): „... в одних только ленинградских Крестах в декабре 1932 ожидало своей участи единовременно двести шестьдесят пять смертников. ...сидели там шесть колхозников из-под Царского Села, которые... после колхозного (их же руками!) покоса... прошли и сделали по кочкам подкос для своих коров. Все эти шесть мужиков не были помилованы ВЦИКом, приговор приведен в исполнение! Если бы Сталин никогда и никого больше не убил, то только за этих шестерых царско-сельских мужиков я бы считал его достойным четвертования! Впрочем, Ленин с Троцким — чем же лучше? Начинали они.” Отже, Сталін був лише найвірнішим учнем Леніна. Ленін саме так його й оцінював. Хоч і мав деякі претензії, але все-таки залишив саме його своїм наступником.

Хрущов не став звинувачувати Леніна. Бо, як писав Володимир Маяковський: „Мы говорим — Ленин, подразумеваем — партия. Мы говорим — партия, подразумеваем — Ленин”. Звинувативши Леніна, Хрущов звинуватив би всю партію і себе в тому числі. А це було б політичною смертю для партії, а для багатьох її членів і фізичною.



3. Разом з політикою винищення українців проводилася політика прославляння найбільш активних діячів партії і її вождів. І в цій справі більшовицько-комуністична влада досягла небачених у світі успіхів. Зображення Леніна і Сталіна були скрізь і в різних формах: картини, портрети, бюсти, пам’ятники, їх вислови, прославляння в літературі та в піснях.



4. Та ось в 1991 році більшовицько-комуністична влада в Російській імперії, що звалася на той час  Радянським Союзом, була повалена демократичним шляхом. Без війни. Керівництво КПРС зрозуміло, що довело країну до економічної і духовної прірви. І далі брехати про успіхи більшовицько-комуністичної влади неможливо. А народ, якому було дозволено виразити своє ставлення, і який вже давно зрозумів брехливість і згубність цієї влади, з радістю підтримав повалення її.

Це викликало на деякий час  розгубленість імперських сил, які охороняли цілісність Російської імперії. І українці, очолювані Народним Рухом України, в цей час створили самостійну державу — Україну.



5. Вже 15 років їй виповнилося, а вона свято зберігає пам’ять про своїх катів. Назви вулиць, площ, пам’ятники, бюсти, портрети залишаються на своїх місцях.



Кому вони потрібні?

Вони потрібні тим, хто прагне повернути Україну до складу Російської імперії. Насамперед, очолюваній „стійким ленінцем” Петром Симоненком, КПУ, яка вірніше повинна називатися Російською комуністичною партією України, а також, очолюваній (не хочу перераховувати всіх титулів – для  цього треба окреме дослідження, скажу просто – „скромною жінкою”) Наталією Вітренко, ПСПУ, а по правді РПСПУ, та тим пристосуванцям, які були членами КПРС і користувалися всілякими благами при комуністичній владі. Вони милі темним, затурканим людям, які обдурені комуністичною пропагандою, не використали можливості свободи слова, запровадженої ще Михайлом Горбачовим, і не пізнали справжню правду про КПРС і її вождів.



Та таких меншість.

А чому більшість народу України, саме українці, досі не повикидали весь цей мотлох на смітник чи не переплавили на щось значніше і корисніше?

Може їх волю паралізував страх перед комуністами, які ще залишилися вірними своїм вождям, та колишніми комуністами, пристосуванцями, що захопили сьогодні владу в Україні.

Може у них проявляється рабська покірність, вихована віками царською та комуністичною владою Російської імперії?

Чи вони байдужі до долі своїх прадідів, дідів, батьків і до своєї власної?

Як би то не було, а така поведінка не прикрашає націю і викликає зневагу з боку шанованих націй і, навіть, з боку гнобителів, росіян. Саме росіян, бо вони були головними виконавцями злої волі царів і комуністичних вождів. Тому українцям треба всім разом дружно сказати: „Геть катів і душителів українців з України. Не треба нам їхніх портретів, бюстів, пам’ятників, назв їхніми іменами вулиць, площ і так далі”.



6. Комуністи спекулюють, називаючи ці пам’ятки історією. Це історія ганьби українців. І милуватися кожного дня цією історією українцям ганебно.

До речі, в Україні повно істориків, які з гідністю заявляють: „ Я – історик”. На жаль, більшість із них перекручували висвітлення подій, що відбувалися на Україні і дій урядів Російської імперії та СРСР на користь Російської імперії та комуністів, заробляючи собі забезпечене і спокійне життя. Сьогодні треба розібратися: хто з них  яку історію написав  і хто яку історію розповідав дітям, навіть, на протязі останніх 15 років в самостійній Україні.

Настав час написати правдиву і всеосяжну історію України, особливо, починаючи з 1654 року. Зрадники й кати українців повинні бути названі зрадниками й катами, як воно й було насправді. Разом з тим повинна бути віддана належна шана всім героям, що боролися й гинули за щастя і волю українців.

А тих заробітчан на історичній науці, які шкодили українцям треба позбавити їх наукових звань і відповідно матеріальних стимулів. Нехай заробляють на прожиття чесною працею. Їхні ж історії треба здати на макулатуру, залишивши по одному екземпляру, як доказ їхньої брехні.



7.  Злочини більшовиків-комуністів проти людства не мають собі рівних з часів існування татаро-монгольського іга. Гітлер з його людиноненависницькими ідеями займає друге місце. Маніяк Гітлер хотів ощасливити лише німців за рахунок часткового знищення населення сусідніх країн і пригноблення решти. Маніяк Ленін хотів ощасливити пролетаріат всього світу, який, за його ж визначенням, складав не більше 10 відсотків населення, за рахунок знищення значно більшої частини населення і пригноблення решти. Слава Богу, що це вдалося йому лише на 1/ 6 частині Землі. І той і другий дали найкраще підтвердження прислів’ю: „Дорога в пекло встелена благими намірами”. Якщо пекло є, вони займають там гідне місце.

Підтвердження вище написаного я знайшов у працях Володимира Леніна, Олександра Солженіцина, Павла Штепи,  історика В. Губарєва.



8.  Ідея ощасливити світовий пролетаріат оволоділа Леніним після ознайомлення з працями К. Маркса. Слова „ Інтернаціоналу”, „ Весь мир насилья мы разрушим до основанья” і „ Кто был ничем – тот станет всем” він сприйняв, як керівництво до дії. У нього не вистачило розуму збагнути: які страшні руїни та багатомільйонні жертви будуть наслідком здійснення цих закликів. А якщо збагнув, то який же він був людожер. З другого боку він не збагнув що ті, хто стане „всем”, через деякий час, отримавши владу, будуть так само знущатися з „голодных и рабов”. І тоді треба починати спочатку.

Діяв Ленін хитро. Партію свою назвав: „Соціал-демократичною”. Відмовився від індивідуального терору. Завжди демонстрував свій демократизм, аж поки не очолив більшовицького уряду. Цим він приспав пильність царської влади, яка своїми найстрашнішими ворогами вважала соціалістів-революціонерів та анархістів. „ ... именно эсэры и анархисты, а не социал-демократы, получали от царских судов самые суровые приговоры, именно они и составляли население старой каторги” (1, т.1, гл. 2, стор. 43). „Ось як, наприклад „мучив” Леніна в сибірському засланні царський уряд. На прожиток йому давали 8 р. місячно, то були великі гроші. За них Ленін наймав у багатого сибіряка велику кімнату з харчами і пранням. Мав м’ясних страв тричі на день, удосталь яєць, молока, городини, мав слугу, велику бібліотеку, одержував багато листів (навіть з-за кордону), редагував із Сибіру часописи, що виходили в Петербурзі і за кордоном. Жандармів біля нього не було. Часом ходив на полювання з господарем”. ( 2, стор. 61) До цього слід додати, що й на заслання він їхав самостійно в пасажирському вагоні. Звертаючись з „Прошением” до Міністра, він представлявся  „дворянином” (Цей титул був присвоєний його батькові). Звертаючись до робітників, він приліплявся до пролетаріату: „Мы, пролетарии. Здобувши владу, Ленін знищив усі інші партії, в тому числі й соціал-демократичні. „Ни один гражданин российского государства, когда-либо вступивший в иную партию, не в большевики, уже судьбы своей не избежал, он был обречён. Он мог быть арестован не в первую очередь, он мог дожить... до 1922, до 32-го или даже до 37 года, но списки хранились, очередь шла, очередь доходила, его арестовывали... и задавали единственный вопрос: Состоял ли он... от ... до...? ...первый вопрос решал всё... Иные попадали сразу в один из знаменитых царских централов. Иным предлагали проехать в ссылку. А то ещё мягче: только получить „минус” (столько-то городов), выбрать себе место жительства, жить в этом месте прикреплённо и ждать воли ГПУ. Операция эта растянулась на многие годы, потому что главным условием её была тишина и незамечаемость... Тот, кто посидел в централе,– переводился в ссылку, кто отбыл „минус” – в ссылку же, ... из ссылки – в ссылку, потом снова в централ... и так незаметно и неуклонно подготовлялось уничтожение тех, кто когда-то бушевал на студенческих митингах, кто гордо позванивал царскими кандалами. (Короленко писал Горькому 29.06.21 г.: „История когда-нибудь отметит, что с искренними революционерами и социалистами большевистская революция расправлялась теми же средствами, как и царский режим”. О, если бы только так! – они бы все выжили) (1, т.1, гл. 2, стор. 42,43).

А почали з конституційних демократів (кадетів). «В конце ноября 1917… партия кадетов была объявлена вне закона, и начались аресты их» (1, т.1, гл.2, стор. 34 ). 12.12.1917 року був виданий „Декрет об аресте вождей партии кадетов” (3, т.35, стор.126 ).

Вскоре за кадетами, за разгоном Учредительного собрания, обезоружением Преображенского и других полков, стали брать помалу, сперва потихоньку, и эсеров с меньшевиками. С 14 июня 1918, дня исключения их изо всех советов, эти аресты пошли гуще и дружней. С 6 июля туда же погнали и левых эсэров. С тех пор достаточно было на любом заводе или в любом городке рабочего волнения, недовольства, забастовки (их много было уже летом 1918, а в марте 1921 они сотрясали  Петроград, Москву, потом Кронштадт и вынудили НЭП), чтобы одновременно с успокоением, уступками, удовлетворением справедливых требований рабочих – ЧК неслышно бы выхватывало ночами меньшевиков и эсэров, как истинных виновников этих волнений” (1, т.1, гл. 2, стор. 38).

„После 30. 8. 1918 НКВД дал указания на места: „Немедленно арестовать всех правых эсэров, а из буржуазии и офицерства взять значительное количество заложников” (1, т.1, гл. 2, стор. 37). „Летом 1918, в апреле и октябре 1919 густо сажали анархистов” (1, т.1, гл. 2, стор. 38).

„Уже в 1919 году... сажались приезжавшие офицеры экспедиционного (во Франции) Русского корпуса. В 19-м же году с широким замётом вокруг истинных и псевдозаговоров... в Москве, в Петрограде и в других городах расстреливали по спискам (т.е. брали вольных  сразу для расстрела) и просто гребли в тюрьму интеллигенцию, так называемую „околокадетскую”... все научные круги, все университетские, все художественные, литературные, да и вся инженерия. Кроме крайних писателей, кроме богословов и теоретиков социализма, вся остальная интеллигенция, 80% её, и было „околокадетской”. Сюда, по мнению Ленина, относился, например, Короленко –„жалкий мещанин, пленённый буржуазными предрассудками”, „таким „талантам” не грех посидеть недельки в тюрьме”. Об отдельных арестованных группах мы узнаём из протестов Горького. 15.09.19 Ильич отвечает ему: „...для нас ясно, что и тут ошибки были, но какое бедствие, подумаешь! Какая несправедливость!” и советует Горькому не „тратить себя на хныканье сгнивших интеллигентов. … на деле это не мозг нации, а говно”. (1, т.1, гл.2, стр. 39; гл. 8, стр.32).

  Що вже на початку грудня 1917 року діяла ЧК свідчить „Записка Дзержинскому о борьбе с контрреволюцией и саботажниками” від 7.12.1917 року.

  Необходимы экстренные меры борьбы с контрреволюционерами и саботажниками… СНК постановляет:

1.                      …неисполнение… - штраф 5000 руб., за каждое уклонение, тюрьма до 1 года или отправка на фронт” (3, т.35, стр. 268). Така не властива Леніну м’якість покарання пояснюється тим, що він ще не вжився в роль тирана. Але вже є „ЧК” і впевненість у власній всесильності приходить швидко.



В статье „ Как организовать соревнование” ( 7 и 10 января 1918  ) В. И. Ленин провозгласил общую единую цель „ очистки земли российской от всяких вредных насекомых”. И под „насекомыми” он понимал не только всех классово-чуждых, но также и „рабочих, отлынивающих от работы” ( 1, т.1, гл.2, стр.34 ). „ И невозможно было бы эту санитарную очистку произвести, да ещё и в условиях войны, если бы пользовались устарелыми процессуальными формами и юридическими нормами. Но форму приняли совсем новую: внесудебную расправу, и неблагодарную эту работу самоотверженно взвалила на себя ВЧК – Часовой Революции, единственный в человеческой истории карательный орган, совместивший в одних руках: слежку, арест, следствие, прокуратуру, суд и исполнение решения”( 1, т.1, гл.2, стр.36 ).

Як Ленін дурив солдатів ( молодь) видно з його виступу на” Третьому Всеросійському з’їзді Рад” (23-30).01. 1918 року:

 „... старая армия казарменной муштровки, пытки над солдатами отошла в прошлое. Полная демократизация армии проведена” (3, т. 35, стр. 268). Він то добре знав, що більшовикам демократизована армія не потрібна. І справжнє відношення більшовиків до солдатів, до молоді проявилося дуже скоро. Ще в 1903 році в статті „Самодержавие колеблется Ленін писав: „ Бесправие крестьянства, составляющего девять десятых населения России, не может быть терпимым ни одного дня далее” (3, т. 7). Отже, армія Росії на дев’ять десятих складалася із селян. Селяни дуже швидко впевнилися в згубності більшовицької влади і не бажали її захищати. Та більшовики на це, захопивши владу, вже не зважали. Бо вони застосували найефективніший метод боротьби з тими, хто думає інакше: знищення їх. Пам’ятаєте у Дем’яна Бідного:”Не ходил бы ты Ванёк во солдаты. В Красной Армии штыки чай найдутся, без тебя большевики обойдутся”. Сам того не бажаючи, цей ура-пролетарський поет відкриває історичну правду, бо він писав не про одинокий приклад, а про масове явище. „При объявлении всеобщей обязательной мобилизации в Красную Армию (Через год после: „ Долой войну! Штык в землю! По домам!”) в одной только Рязанской губернии до сентября 1919 было „ выловлено и отправлено на фронт 54697 дезертиров” (а сколько-то ещё на месте пристрелено для примера)” (1, т.1, гл.8, стр.11). А потім більшовики-комуністи всі роки своєї влади з пафосом брехали: „Робітники й селяни дружно встали на захист Радянської влади в Громадянську війну”.  Там же, на з’їзді Ленін поправ права людини, що люди  зрозуміли не зразу: „... мы не реформируя старый суд, сразу отдали его на слом. Мы расчистили этим дорогу для настоящего народного суда и не столько силой репрессий, сколько примером масс, авторитетом трудящихся, без формальностей, из суда, как орудия эксплуатации, сделали орудие воспитания на прочных основах социалистического общества”.  Із цієї демагогії важко зразу збагнути,що законного суду вже немає,  а є „пример масс, авторитет трудящихся”. А ось Ленін вже освоївся з роллю вершителя людських доль і пропонує в якості покарання розстріл на місці.  „ Совещание президиума Петроградского совета с представителями продовольственных организаций. 14(27). 01. 1918 года. (3, т. 35, стр. 311).  Выступление по вопросу о мерах борьбы с голодом.  Пока мы не применим террора – расстрел на месте – к спекулянтам, ничего не выйдет. ... Если отряды будут составлены из случайных, не сговорившихся людей, грабежей не может быть. Кроме того, с грабителями надо также поступать решительно – расстреливать на месте. ... Проект резолюции. ... 4) Пойманных с поличным и вполне изобличённых спекулянтов отряды расстреливают на месте. Той же каре подвергаются члены отрядов, изобличённые в недобросовестности. 5) ... выделяются наиболее надёжные и наилучшие вооруженные отряды для отправки на все станции и во все уезды главнейших, доставляющих хлеб губерний, с теми же полномочиями. 6) При составлении протокола реквизиции, ареста или расстрела, привлекают не менее 6 человек понятых из беднейшего населения”. На такий грабіж він посилає людей, даючи їм право розстрілу. Це державний бандитизм.

  А ось як він наказує армії діяти при відступі.

  „ Декрет СНК Социалистическое отечество в опасности” от 21. 02. 1918 года (3, т. 35, стр. 357 ).

  Германские генералы хотят установить свой порядок в Петрограде и Киеве. ... – при отступлении уничтожать пути, взрывать и сжигать ж/д здания, ... все продзапасы и имущество, которым грозит опасность попасть в руки врага, уничтожать.

  8) ... неприятельские агенты, спекулянты, громилы, хулиганы, контрреволюционные агитаторы, германские шпионы расстреливаются на месте преступления”. Це він і територією України вже розпоряджається, як російською. А ще ж живі всі борці за її самостійність. Це він ввів практику спаленої землі при відступі, яку потім застосовував Сталін. Неначе на тій землі не залишалось людей, які ті будинки будували, які той хліб вирощували. А які широкі можливості вбивати без суду він надає. Вбивай кого бажаєш, а потім обізвеш його ким побажаєш із ленінського переліку.

 Аж ось він і скидає з себе гидку йому маску соціал-демократа, не дочекавшись чергового з’їзду партії.

  „7 съезд экстренный РКП(б). 6 – 8. 03. 1918 года (3, т. 36, стр. 1).

  ЦК предлагает вам переменить название нашей партии в РКП(б)”.  Тепер він уже відкрито заявляє про свою мету винищити всіх, хто йому не подобається, як завжди прикриваючись пролетаріатом.

 „Речь в Московском Совете рабочих, красноармейских  и крестьянских депутатов” 23.04.1918 року.

  „Перед нами в первую очередь предстоит задача – осуществление в полной мере диктатуры пролетариата во всех областях.

 Мы имеем одного чрезвычайно опасного тайного врага,... этот враг – смертельный враг социалистической революции и Советской власти. ...это стихия мелкого собственника живущего одной мыслью: „урвал, что можно, а там хоть трава не расти. (Оце і вказівка своїм поплічникам: що треба робити з вище згаданими шістьма колгоспниками).

  Диктатура пролетариата стоит за насилие над эксплуататорами. ... нас раздавят, если мы развалу, дезорганизации и отчаянию не противопоставим железную дисциплину сознательных рабочих. Мы будем беспощадны как к нашим врагам, так  и по отношению ко всем колеблющимся и вредным элементам из нашей собственной среды” (1, т.36, стр. 235 ). Диктатурою пролетаріату він прикривав власну диктатуру і диктатуру своєї партії для збереження влади. Пролетаріат уже нічого не міг заперечити Леніну, бо зразу ж ставав „колеблющимся и вредным элементом” і підлягав знищенню.

 Виконуючи вказівки Леніна, його соратник так пояснював дії ВЧК ( Лацис, газета „ Красный террор” 1 ноября 1918) : „ Мы не ведем войны против отдельных лиц. Мы истребляем буржуазию, как класс. Не ищите на следствии материалов и доказательств того, что обвиняемый действовал делом или словом против советов. Первый вопрос, который вы должны ему предложить,– к какому классу он принадлежит, какого он происхождения, воспитания, образования или профессии. Эти вопросы и должны определить судьбу обвиняемого. В этом смысл и сущность красного террора” (1, т.1, гл.2, стр.37).

  А ось як Ленін освятив грабіжництво. „Заключительное слово по докладу об очередных задачах советской власти” (3, т.36, стр. 269): „ ... в лозунге: „ грабь награбленное”– то же, что латинскими словами „экспроприация экспроприаторов”– я не могу найти что-нибудь неправильное”. Тому, мабуть, і більшовицько-комуністичне правосуддя вважало злодіїв, грабіжників соціально- близькими до радянської влади. Пограбування громадян – знімання шапок чи щось подібне не вважалося великим злочином. Ну немає у хлопця шапки, бо він ще не працює, щоб заробити гроші, а хочеться мати – значить, нехай знімає з іншої людини. Більшовики його не дуже каратимуть, як пролетаря. Та й самі ж вони грабіжники.

  В праці „ Государство и революция” (3, т. 33, стр. 50) Ленін намічав один із елементів втілення диктатури пролетаріату; „ Всё народное хозяйство, организованное как почта, с тем, чтобы техники, надсмотрщики, бухгалтеры, как и все должностные лица получали жалованье не выше „заработной платы рабочего”, под контролем и руководством вооружённого пролетариата – вот наша ближайшая цель”.

Таку нісенітницю могла придумати лише нерозумна людина і до того ж дуже жорстока. Відносно „не выше”, його послідовники постаралися так, що „жалованье” інженера вищої кваліфікації було раза в півтора-два менше „заработной платы рабочего”. Тобто поставили систему оплати праці з ніг на голову. Щоб отримувати більший заробіток, треба не мати вищої освіти. От і вгадайте: Хто розумніший – високоосвічений інженер чи малограмотний робітник? Підказую: малограмотний робітник розумніший, бо він отримує більшу зарплату, а, отже, краще живе. Проте і робітникам більшовики платили набагато менше, ніж в розвинених капіталістичних країнах. Навіть враховуючи різні доплати, наприклад, безкоштовні путівки на відпочинок, безкоштовне навчання, лікування, безкоштовні квартири і інше. Та і якість цих безкоштовних послуг була низькою через те що ті, хто здійснював ці послуги не завжди добросовісно відносилися до своїх обов’язків, знову ж таки через низьку оплату їхньої праці. Зрештою серед трудящих поширився такий сумний жарт, що відповідав дійсності: „Держава робить вигляд, що платить нам, А ми робимо вигляд, що працюємо” Тому люди без совісті почали красти на своєму робочому місці. І першими подали приклад комуністи, які створили для себе спеціальні магазини, продуктово-товарні бази, санаторії. Поступово створилася така закономірність: хто в доповнення до своєї зарплати ще краде, той краще живе, а хто краде більше, той живе ще краще. Врешті це стало нормою життя в СРСР. Таким чином комуністи відучили людей чесно працювати і привчили красти.

  А ось як Ленін вирішував продовольчу проблему. В статті „Основные положения декрета о продовольственной диктатуре” (3, т. 36, стор. 316)  „7. Точно определить, что владельцы хлеба, имеющие излишки хлеба и не вывозящие их на станции в места сбора и ссыпки, об’являются врагами народа ( Ось хто автор популярного в наступні роки тавра, яке більшовики-комуністи наклеювали всім, хто посмів їм заперечити) и подвергаются заключению в тюрьме на срок не ниже 10 лет ( популярний термін позбавлення волі він підказав), конфискации всего имущества и изгнанию навсегда из его общины”. Для спасіння себе і своєї авантюри з захопленням влади і знищенням мільйонів людей він іде на відкрите пограбування мільйонів селян, прикриваючись робітничим класом і ,змушуючи робітничий клас приймати участь у цьому пограбуванні теж. .Це ж бандитські закони.

  Далі ще страшніше. В „ Тезисах по текущему моменту” (3, т.36, стор. 374) від 26.05.1918 : „1) Военный комиссариат превратить на 9/10 в Военно-продовольственный комиссариат. Сосредоточить 9/10 работы на переделке армии для войны за хлеб и на ведение такой войны – на 3 месяца: июнь – август. 4) Ввести расстрел за недисциплину (оце вам і джерело ентузіазму виконавців ).9) Ввести круговую поруку всего отряда , например, угрозу расстрела десятого, – за каждый случай грабежа”. Армію, під загрозою смерті за відмовлення виконувати наказ, він спрямував грабувати власний народ. Мабуть, саме тоді селяни придумали таку частівку: „Мужики – дураки, а ми – комуністи. Мужики сіють хліб, а ми будемо їсти”. А ось приклад з яким пафосом він  робить з мухи слона, звинувачуючи своїх ворогів. Між іншим, цей прийом став чи не основним пропагандистським прийомом КПРС. „Речь на 2-м всероссийском съезде комиссаров труда. 23.05.1918 года (3, т.36, стор. 368).  …Мы видим на Украине и в Финляндии: неслыханные зверства и моря крови, которыми буржуазия и её сторонники от кадетов до эсэров заливают города, побеждая при помощи своих союзников”. Щось не видно по історії і з людської пам’яті тих „ зверств и морей крови”. Та баки своїм слухачам він забив. Більше йому нічого й не треба було.

  А це приклад, як Ленін дурив селян. Так само робили всі його послідовники. В тому числі й влада нашої незалежної України.

  „ Тезисы по продовольственному вопросу” (3, т.37, стор.31) от 2.08.1919 года. „ Хлебные цены я предлагаю повысить до 30 руб. за пуд, соответственно и даже более чем соответственно повысив цены на мануфактуру и т. п. 4) Постановить ряд самых экстренных мер по реквизиции всех продуктов городской промышленности для товарообмена (и повысить цены на них после реквизиции в большей пропорции, чем повышены цены на хлеб). 5) Декрету о повышении хлебных цен предпослать популярное объяснение меры в связи с товарообменом и установленим правильного (спрямованого на ще більше пограбування селян) соотношения цен хлеба, мануфактуры и проч.”.

 А це ще один яскравий приклад ленінської демагогії перебільшення, перетворення мухи на слона, безпідставних звинувачень на основі власних безсовісних вигадок.

  „Товарищи рабочие! Идем в последний решительный бой!” 6.08.1918 року.

  „Кулак бешено ненавидит Советскую власть (І не лише „кулак”, бо було за що) и готов передушить, перерезать сотни тысяч рабочих. Если бы кулакам удалось победить, мы прекрасно знаем, что они беспощадно перебили бы сотни тысяч рабочих, входя в союз с помещиками и капиталистами, восстанавливая каторгу для робочих, отменяя 8-часовой рабочий день, возвращая фабрики и заводы под иго капиталистов. ... бой против кулаков мы называем последним, решительным боем. ... в России около 15 млн. крестьянских земледельческих семей, считая прежнюю Россию, до того времени, когда хищники ( це ті герої, які прагнули створити свої національні самостійні держави) оторвали от неё Украину и прочее. Из этих 15 млн., наверное 10 млн. бедноты, живущей продажей своей рабочей силы или не имеющей излишков хлеба. Около 3 млн. среднего крестьянина и едва ли больше 2 млн. кулачья, спекулянтов хлебом. Беспощадная война против этих кулаков! Смерть им! ( Як завжди замість себе і своїх поплічників-більшовиків він підставляє „рабочих”. Він нацьковує робітників на заможних селян, більшість яких створила свій достаток тяжкою працею. Він це знає, але йому треба, щоб робітники активніше підключалися до втілення його утопічної ідеї. І які апетити! 2 млн. сімей – це, враховуючи багатодітність селянських сімей, він закликає знищити мільйонів 10-12 людей. Оце так провокатор).

Рабочий класс не может помириться с кулаком, а с средним крестьянином он может искать и ищет соглашения. Большевистское правительство доказало это делом ... утроив (на днях) (2.08.1918 – ви про це вище читали, як воно „утроило”) хлебные цены, ибо мы признаём, что заработок среднего крестьянина часто не соответствует теперешним ценам на промышленные продукты и должен быть повышен” (3, т. 37). Який негідник. Так нагло пограбував селян, а брехливим співчуттям хоче завоювати їхню прихильність. Як каже українське прислів’я: „Пожалів вовк кобилу – залишив хвіст та гриву”.

  Аж ось Ленін зустрівся зі створеним ним корпусом серійних вбивць. Як приклад серійного вбивці, наступне: „Это позже придумали прятать расстрелы в ночах, в подвалах и стрелять в затылок. А в 1918 известный рязанский чекист Стельмах расстреливал днём, во дворе, и так, чтобы ожидающие смертники могли наблюдать из тюремных окон (1, т.1, гл. 8, стр.3).

  Речь на митинге-концерте сотрудников ВЧК” 8.11.1918 года.

  „Когда я гляжу на деятельность ЧК и сопоставляю её с нападками, я говорю: это обывательские толки, ничего не стоящие. ( ЧК намагалося знищувати мільйони людей таємно. Та все таки багато про що людям ставало відомо. Люди засуджували звірства ЧК. А Ленін це спростовує бо він же й віддавав накази ЧК). ... ЧК осуществляет непосредственно диктатуру пролетариата. Иного пути к освобождению масс, кроме подавления путём насилия эксплуататоров – нет. Этим и занимается ЧК.

ільки що підло заперечував і тут же підтверджує правильність дій ЧК, щоб вони не засумнівалися в його підтримці. І про які „массы” він говорить? Про 10 відсотків пролетаріату заради сумнівного визволення яких він готовий знищити решту населення?). Якою ж була та „деятельность” ЧК? „Был официальный термин тогда внесудебная расправа.” Как представить размеры её? М. Лацис в своём популярном обзоре деятельности ЧК даёт нам цифры только за полтора года (1918 и половина 1919) и только по двадцати губерниям центральной России. Вот они: расстрелянных ЧК (то есть бессудно, помимо судов) – 8389 человек. С чем можно было бы сопоставить для оценки? В 1907 году группа общественных деятелей издала сборник статей „Против смертной казни” (под ред. Гернета), где приводится поимённый перечень всех приговорённых к казни с 1826 по 1906. Он насчитывает 1397 имён, отсюда должны быть исключены 233 человека, которым приговор был заменён, и 270 человек не разысканных. Остаётся 894 человека. Эта цифра за 80 лет оказывается в 255 раз жиже чекистской! – а чекистская ещё дана меньше, чем по половине губерний. Правда, составители сборника тут же приводят и другую ... статистику, по которой приговорено к смерти (может быть и не казнено, ведь было много помилований) за один лишь 1906 год – 1310 человек. Это – как раз разгар пресловутой столыпинской реакции, и о нём есть ещё цифра: 950 казней за 6 месяцев. (Всего 6 месяцев они и действовали, столыпинские военно-полевые суды). … чекистскую-то цифирку на полгода пересчитав, всё равно получим втрое гуще – да это ещё по 20 губерниям, да зто ещё без судов, без трибуналов.

  А – суды?

  А как же! В месяц после Октябрьской революции были созданы и суды – во-первых, народные суды, свободно избираемые рабочими и крестьянами, … Во-вторых, … рабочие и крестьянские Революционные Трибуналы, начиная от волостных и уездных. (Декрет о Суде №1, 24 ноября 1917, ст. 12 и 13). … Народный суд, … как и ревтрибунал, руководствуется лишь революционным правосознанием и революционной совестью. Приговоры как тех, так и других судов – окончательные и не подлежат никакому обжалованию ни в какой инстанции. … приговор определяется целесообразностью в интересах обороны и трудового строительства. … 4 мая 1918 был декрет о создании Верховного Революционного Трибунала при ВЦИК. … Ещё оказалось необходимо создать … единую для всей страны систему Революционных железнодорожных Трибуналов. Затем – единую систему Революционных Трибуналов  войск Внутренней Охраны. … 14 октября 1918 он (Троцкий) подписал приказ о сформировании ещё новой системы Революционных Военных Трибуналов. … в Красной Армии …повсюду самочинно возникали военно-полевые суды, тройки, а само собой действовали (расстреливали) фронтовые органы ВЧК и само собой – органы контрразведки, предшественницы Особых Отделов. … Революционные Военные Трибуналы – это в первую очередь органы уничтожения, изоляции, обезвреживания и терроризирования врагов Рабоче-Крестьянского отечества и только во вторую очередь – это суды, устанавливающие степень виновности данного субъекта.”... Реввоентрибуналы – совсем не только для военных, но и для всех гражданских лиц, проживающих в районе фронта. .... после победы на Юге с весны 1920 была директива по реввоентрибуналам уменшить расстрелы – и действительно за первое полугодие их было только 1426 (без ревтрибуналов! без желдортрибуналов! без трибуналов Вохры! без ЧК! Без Особых Отделов! – вспомним и столыпинскую цифру 950, остановившую всю анархию убийств по России, вспомним и 894 человека за 80 лет России). А летом 1920 началась польская война – и только за июль – август насудили реввоентрибуналы (без ... без ... без ... ) – 1976 расстрелов” (1, т.1, гл. 8, стор. 4 – 9).  

Ленін же започаткував і створення концентраційних таборів. Вони існували й раніше, але для військовополонених. А він розпорядився застосовувати їх для мирних громадян, своїх співвітчизників. «В феврале 1918 … Ленин потребовал увеличить число мест заключения и усилить уголовные репрессии, а в мае,…. он указал, что за взятку надо давать не ниже десяти лет тюрьмы и сверх того десять лет принудительных работ. …Последней инородной партией, ещё составлявшей третью долю парламента (V Съезда Советов), были левые эсэры. … 6 июля 1918 года они были поголовно все исключены из ВЦИК и СНК. …ещё Маркс … указал, что единственное средство исправления заключённых – производительный труд. … Центральный Карательный отдел НКЮ, созданный в мае 1918 (и возглавленный уже большевиками, левые эсэры после Брестского мира вышли из правительства) тотчас погнал тогдашних зэков на работу. Но законодательно это было объявлено … 23 июля 1918 года – во «Временной инструкции о лишении свободы» … : «Лишённые свободы и трудоспособные обязательно привлекаются к физическому труду». Можно сказать, что от этой вот Инструкции и пошли лагеря. В августе 1918 года,  за несколько дней до покушения на него Ф.  Каплан, Владимир Ильич в телеграмме к Евгении Бош и пензенскому губисполкому (они не умели справиться с крестьянским восстанием) написал: сомнительных (не виновных, но сомнительных – А.С.)  запереть в концентрационный лагерь вне города. … провести беспощадный массовый террор …. Зміст кожного з останніх трьох слів знаєте? І до кого вони відносяться зрозуміли? А 5 сентября 1918 … был издан декрет СНК о Красном Терроре. … в нём в частности говорилось: „Обеспечить Советскую Республику от классовых врагов путём изолирования их в концентрационных лагерях”. Так вот где – в письме Ленина, а затем в декрете Совнаркома – был найден и тот час подхвачен и утверждён этот термин – концентрационные лагеря – один из главных терминов ХХ века. Которому предстояло широкое международное будущее! … концлагеря содержались в прямом ведении ЧК для особо-враждебных элементов. За побег из концлагеря срок увеличивался в десять раз. За второй же побег …  полагался расстрел». (1, Т.2, гл. 1, стор.8 – 13). Якби так  з більшовиками вчиняла царська влада, то чи знайшлося б тоді кому робити революцію? Мабуть, ні. А Ленін ще на весь світ волав: «Николай кровавый!». Підлий політичний спекулянт. Він знав, яка буде кров, коли він прийде до влади.

 Отакий апарат гноблення і знищення без обов’язкового доведення вини створили більшовики.

Ще один приклад того, що саме Ленін вимагав якнайширшого застосування смертної кари. „К процессу эсэров очень торопились с уголовным кодексом: пора было уложить гранитные глыбы закона! … Шесть статей кодекса предусматривали своим высшим пределом расстрел. Это не удовлетворило Ленина. 15 мая на полях проекта Ильич добавил ещё шесть статей, по которым также необходим расстрел (в том числе – по статье 69: пропаганда и агитация … в частности – призыв к пассивному противодействию правительству, к массовому невыполнению воинской или налоговой повинности)… Главный вывод Ильич так пояснил наркому юстиции: Товарищ Курский! По-моему надо расширить применение расстрела …ко всем видам деятельности меньшевиков, эсэров и т. п., найти формулировку, ставящую эти деяния в связь с международной буржуазией”. … 17 мая Ленин послал из Горок второе письмо. „т. Курский! В дополнение к нашей беседе посылаю вам набросок дополнительного параграфа Уголовного кодекса … Суд должен не устранить террор; обещать это было бы самообманом или обманом, а обосновать и узаконить его принципиально, ясно, без фальши и без прикрас”.

 Безприкладне в історії людства гоніння на священнослужителів, пограбування і знищення церкви організував Ленін. „Судебное и внесудебное преследование освобождённой церкви началось ещё в 1918 году и ...  уже тогда достигло остроты. В октябре 1918 патриарх Тихон писал в послании Совнаркому, что нет свободы церковной прповеди, что „уже заплатили кровью мученичества многие смелые церковные проповедники ... Казнят епископов,священников, монахов и монахинь, ни в чём не повинних, а просто по огульному обвинению в какой-то расплывчатой и неопределённой контрреволюционности” (1, гл. 8, стор. 31). ... отделение церкви от государства понималось государством так, что храмы и всё, что в них навешано, наставлено и нарисовано, отходят к государству, а церкви остаётся лишь та церковь, что в рёбрах, согласно Священному писанию. И в 1918 году, когда политическая победа казалась уже одержанной, быстрее и легче, чем ожидалось, приступили к церковным конфискациям.  Однако этот наскок вызвал слишком большое народное возмущение. В конце же гражданской войны, как её естественное последствие, разразился небывалый голод в Поволжьи. ... голод был – до людоедства, до поедания родителями собственных детей. Прямая и короткая причинная цепочка: потому поволжане ели своих детей, что большевики захватили власть и вызвали гражданскую войну. Но гениальность политика в том, чтобы извлечь успех и из народной беды. ... „пусть попы и накормят теперь Поволжье!” Декрет ВЦИК  26 февраля (1922 года): изъять из храмов все ценности для голодающих! ... 28 февраля Патриарх издал ... роковое послание: с точки зрения Церкви подобный акт – святотатство, и мы не можем одобрить изъятия. ... Теперь были законные основания начать церковные процессы. Московский церковный  процесс (26 апреля – 7 мая 1922) ... Мосревтрибунал ...из семнадцати подсудимых – одиннадцать к расстрелу. (Расстреляют пятерых). Петроградский церковный процесс (9 июня – 5 июля 1922). ... Трибунал приговорил к смерти десятерых. ... ВЦИК шестерых помиловал, а четверо расстреляны в ночь с 12 на 13 августа”.



  А ось як він наставляв своїх соратників на здійснення колективізації.

  „Речь на совещании делегатов комитетов бедноты центральных губерний 8.11.1918 года.

 Делёжка хороша была только для начала. Она должна была показать, что земля отходит от помещиков, что она переходит к крестьянам. Но этого не достаточно. Выход только в общественной обработке земли. Коммуны, артельная обработка, товарищества крестьян – вот где спасение от невыгод мелкого хозяйства, вот в чём средство поднятия и улучшения хозяйства, экономии сил и борьбы с кулачеством, тунеядством и эксплуатацией” (3, т. 37, стор. 175). (Пам’ятаєте революційні лозунги Леніна : „Землю –  крестьянам!” „ Крестьяне” зраділи, отримавши землю: Нарешті погосподарюємо на своїй землі. Виявляється – ні, погралися – й досить. Одна експлуатація заміниться іншою, ще жорстокішою. А „тунеядцам” стане ще краще. За колективною спиною й вони голодні не залишаться. Тому й виник пізніше сатиричний куплет: „А в колгоспі гарно жить – один робе, сім лежить. А як сонце припече – і той з поля утече”. Ленін не встиг до кінця здійснити цю свою задумку. Та його учень Сталін „блискуче” завершив її.

  А тут ми дізнаємося, що бідні селяни – це дрібнобуржуазна демократія і що гнила інтелігенція також потрібна більшовикам.

 „Собрание партийных работников Москвы. 27.11.1918 года. (3, т.37).

  Доклад об отношении пролетариата к мелкобуржуазной демократии.”

  (Мелкобуржуазная демократия – это бедное и среднее крестьянство, интеллигенция. Нужно использовать интеллигенцию в строительстве нового государства.) Такі основні думки цієї доповіді.

  На 3-му всеросійському з’їзді Рад бувший „ Помощник присяжного поверенного Владимир Ульянов”, зі стажем праці на цій посаді „без року тиждень”, вже відкинув старе судочинство, як непотрібну тяганину і проголосив основним фактором суддівства революційну свідомість суддів, а основним мотивом  для визначення покарання революційну доцільність. А це ще один приклад того, як легко він розпоряджався людськими долями.

 Заседание Петроградского Совета, 19.03.1919 года (3, т. 38, стор. 15). Когда Октябрьская революция свергнула старых бюрократов, она это сделала потому, что создала Советы. Старых судей она выгнала и сделала суд народным. Но суд можно было сделать легче, для этого не надо было знать старых законов, а просто руководствоваться чувством справедливости. В судах бюрократизм легко было уничтожить”. Ось хто являється автором різних трибуналів, трійок і „Особых  совещаний”, які засудили на страждання і смерть десятки мільйонів людей, не обтяжуючи себе доведенням їх вини.

  І, нарешті, як він малював райдужні перспективи, щоб підтримати  в людей віру в комуністів, щоб і далі нещадно експлуатувати їх, годуючи солодкими обіцянками.

  Речь на Красной площади 1.05.1919 года ( 3, т. 38, стор. 325).

 Большинство присутствующих, не переступивших 30-35 летнего возраста, увидят расцвет коммунизма, от которого мы пока ещё далеки”.

 Його наступники гарно в нього вчилися. І Сталін, і Хрущов, і Брєжнєв, і Горбачов годували людей солодкими обіцянками, щоб підтримати їхній трудовий ентузіазм при низькій оплаті праці.  А от яких результатів добилися Ленін і його гвардія в знищенні людей – про це вони ніколи не хвалились. „ ... Владимир Ильич, ещё мирно сидя с другом Зиновьевым среди пахучих разливских сенокосов ... подсчитал ... , что: „ подавление меньшинства эксплуататоров большинством вчерашних наёмных рабов дело настолько, сравнительно лёгкое, простое и естественное, что оно будет стоить гораздо меньше крови ... обойдётся человечеству гораздо дешевле”, чем предыдущее подавление большинства меньшинством”. И во сколько же обошлось нам это „сравнително лёгкое” внутреннее подавление от начала октябрьской революции?  По подсчётам эмигрировавшего профессора статистики И.А. Курганова, от 1917 до 1959 года без военных потерь, только от террористического уничтожения, подавлений,голода, повышенной смертности в лагерях и включая дефицит от пониженной рождаемости, – оно обошлось нам в ... 66,7 миллиона человек ( без этого дефицита – 55 миллионов).

  Наведені приклади висловлювань Леніна і втілення їх в життя достатні для того, щоб зробити висновок, що саме він теоретично обгрунтував і практично організував винищення багатьох десятків мільйонів людей.



  8. Царська Росія була багатонаціональною державою. Тому Ленін змушений був займатися відносинами пролетаріату різних націй між собою і визначатися зі своїм ставленням до прагнення націй відокремитися від Росії і створити самостійні держави.

Вперше про це він висловився в статті „О Манифесте „ Союза армянских социал-демократов”, опублікованій в газеті „Іскра” за 1.02.1903 року (3. т.7): „ Не дело пролетариата проповедовать федерализм и национальную автономию, не дело пролетариата выставлять подобные требования неминуемо сводящиеся к требованию создать автономное, классовое государство. Дело пролетариата – теснее сплачивать как можно более широкие массы робочих всех и всяких национальностей, сплачивать для борьбы на возможно более широкой арене за демократическую республику и за социализм. И если данная нам в настоящее время государственная арена создана, поддерживается и расширяется посредством возмутительных насилий, то мы должны именно для успешной борьбы со всякими видами эксплуатации и гнёта не раздроблять, а соединять силы наиболее угнетённого и наиболее способного к борьбе рабочего класса”.

Таке своє ставлення до заповітної мрії про створення власної національної держави кожної пригніченої в Російській імперії нації він незмінно відстоював у всіх своїх подальших публікаціях. При цьому, щоб не відштовхнути від себе національні меншини, спочатку урочисто заявляв, що соціал-демократи з розумінням ставляться до національних інтересів і допускають відокремлення в самостійні держави всіх націй, які того забажають. А потім додавав, що це відокремлення може відбутися лише за згоди пролетаріату всієї Росії, при умові не послаблення його сил в боротьбі за соціалізм, і в першу чергу за наявності згоди пролетаріату нації, яка відокремлюється. Таким чином, він зневажав нації, зводячи їх інтереси до інтересів пролетаріату, що складав не більше десяти відсотків в кожній нації. Зневажав він і пролетаріат, нав’язуючи йому своє розв’язання питання про самостійність нації і про національну культуру. Отже, фактично він відмовляв націям на самостійне існування. Неодноразово він висловлювався і про рівність націй та мов, через що в майбутній демократичній багатонаціональній державі не повинно бути єдиної державної мови. Тобто, дурив пригнічені нації, домагаючись їх прихильності до себе, навіть, не гребуючи нісенітницею.



 Про все це йдеться в :

1.        „К деревенской бедноте” (3, т. 7);

2.        Больные вопросы нашей партии (3, т.22);

3.        „Рабочий класс и национальный вопрос” (3, т.23);

4.        „Тезисы по национальному вопросу” (3, т.23);

5.        „Критические заметки по национальному вопросу” (3, т.24);

6.        „О культурно-национальной автономии” (3, т.24);

7.        „Резолюции летнего 1913 года совещания ЦК РСДРП” (3, т. 24).



Хоча його прадід, єврей Бланк, і проживав на Україні, наживав свої статки на торгівлі з українцями, Ленін на Україну не приїжджав. Мабуть, щоб не спровокувати розмови про своє походження. Вперше він згадав про Україну у статті „Кадети об украинском вопросе” від 16.07.1913 року (3, т.22). „На всеукраинском съезде студенчества во Львове против лозунга политической независимости Украины выступили и некоторые украинские социал-демократы (Він немов би каже:” Не лише я виступаю проти цього, а і „некоторые...”) в лице эмигрантов из России (Цих „некоторых” він, мабуть, сам туди й послав), выступили против Донцова, который предложил съезду принятую большинством против 2-х (Хоча й соломинка в чужому оці, але ж зачіпка є) резолюцию о „самостийной” Украине. Марксисты никогда не дадут закружить себе голову национальным лозунгом. Можно и должно спорить с национал-социалистами вроде Донцова”. Ленін навмисне ігнорує волю всеукраїнського студентства  і зводить все до” Донцова і йому подібних”. Він визнає, що серед представників всеукраїнського студентства „марксистів” не було. До 1917 року навряд чи вони з’явилися, бо відбувався сильний національно-патріотичний рух українців. Тоді виходить, що Радянську владу в Україні в грудні 1917 року, в Харкові, проголосили в основному „эмигранты” від Леніна. І якби він відразу не послав їм на підтримку війська, то ця „радянська влада” в Україні швидко б зникла.

  В другій статті „Как  епископ Никон защищает украинцев?”, надрукованій 13.09.1913 року (3, т. 24) він визнає надзвичайне гноблення українців росіянами, але знову ж таки зневажає їх національну культуру і пропонує замінити її якоюсь невідомою інтернаціональною культурою „трудящихся масс”. До речі після Жовтневої революції деякі прихильники ідей Леніна створили творче об’єднання „Пролеткульт”. Їхні творчі пошуки пролетарської культури були настільки незграбними, що не отримали прихильності навіть винахідника цього терміну Леніна. Невдовзі цих ентузіастів розігнали самі ж більшовики. Та й яка могла бути інша культура, коли Ленін вибрав об’єктом свого паразитування державостворюючу націю Російської імперії, росіян? І вони визнали його за свого вождя. Отже, є „великий русский народ”. А тому „великая русская литература, великая русская музыка, великий русский театр” і так далі, і все велике – оце і є готова інтернаціональна культура. А якісь там українська, білоруська , казахська та інші культури – це зайве, забаганки буржуазної демократії.

Проте, оригінал точніше за будь-які коментарі. „ ... епископ Никон, член Государственной Думы, подписал первым законопроект об украинской школе и обществах. Содержание законопроекта: разрешить преподавание в начальных школах на украинском языке (Це для тих необізнаних людей, які й сьогодні стверджують нібито українську мову ніхто ніколи не забороняв); „назначить учащими украинцев, ввести преподавание украинского языка и истории Украины”. (А це – пояснення: чому українці не знали справжньої історії України. Тому що викладання її століттями було заборонене. А після дозволу викладався російський варіант історії України, де Україна була маленька, а Росія велика. Така історія викладалася і за радянської влади); „не преследовать украинских обществ и не закрывать их „в порядке административного усмотрения, часто голого произвола” (Захотіли – закрили, а будете сперечатись – поїдете до Сибіру). Епископ Никон справедливо (Оцінка Леніна!) полагает, что поднимаемый им „вопрос есть вопрос чрезвычайной важности, касающийся калечения 37-миллионного народа”; - что „богатая, красивая, талантливая, цветущая и поэтическая Украина обрекается на вырождение, постепенное отупение и медленное умирание. Протест против угнетения украинцев великороссами справедлив.” (Це Ленін каже! Але співчуття його українцям не щире, а спрямоване на те, щоб відвернути українців від царської влади і привернути на свій бік. А, очоливши більшовицький уряд, він змусить тих же „великороссов” знищувати українців, які прагнули створити самостійну державу). „О национальной культуре могут говорить только клерикалы и буржуа. Трудящиеся массы могут говорить только об интернациональной культуре всемирного рабочего движения. Только такая культура означает полное, действительное, искреннее равноправие наций, отсутствие национального гнёта, осуществление демократии. Чиста демагогія, безвідповідальні теревені та брехня. Обґрунтовані коментарі наведені вище.

 В статті „Критические заметки по национальному вопросу” він дає своє визначення національної культури: „ ... в каждой нации есть культура буржуазная – при том не в виде только «элементов», а в виде господствующей культуры. Поэтому «национальная культура вообще» есть культура помещиков, попов, буржуазии». Це ж він казав і в попередній статті. Якщо врахувати, що бідні селяни, за його визначенням, теж буржуазія, правда дрібна, то від нації залишаються лише робітники. Та з робітників Леніна підтримувала лише якась частина молодих авантюрних робітників, які ще не навчилися працювати, а дуже хотіли гарно жити, всілякі ледарі, яких після революції Ленін пропонував знищувати, та частина студентів, що також ще не розібралися в житті і піддалися на брехливу революційну пропаганду. Отже, тих, кому Ленін пропонував інтернаціональну культуру, було не більше десяти відсотків. Та й ті чи бажали її? А потім він нав’язав її ( інтернаціональну, а, насправді, російську культуру) всім. 

 2 березня 1917 року в результаті Лютневої революції впало царське самодержавство. Влада в Росії перейшла до Тимчасового уряду. 17 березня в Києві представники суспільних організацій і політичних партій сформували Виконавчий комітет, який на протязі трьох наступних місяців був найвищою владою в місті. Крім нього з 1905 року в Києві функціонувала Рада робітничих депутатів, яка не мала управлінських функцій. 20 березня 1917 року в Києві на зборах делегатів від різних суспільних організацій і партій була створена Українська Центральна Рада (УЦР). В той же день УЦР відправила привітання Тимчасовому урядові, виразивши надію, що в вільній Росії будуть задоволені права українського народу.

16 червня 1917 року, не дивлячись на заборону Тимчасового уряду, в Києві зібрався 2-й Всеукраїнський військовий з’їзд; з усіх фронтів прибуло 2300 представників від 1,6 млн. солдат. З’їзд запропонував УЦР прискорити розробку проекту автономії України. Тому 23 червня УЦР видала свій Перший Універсал. В ньому, зокрема говорилось: „ ... Нехай буде Україна вільною. Не відокремлюючись від усієї Росії, ... хай народ український на своїй землі має право сам влаштовувати своє життя. Хай лад і устрій на Україні дають вибрані всенародним, прямим і таємним голосуванням Всенародні Українські Збори. Всі закони, які повинні дати той лад тут у нас, на Україні, мають право видавати лише наші Українські Збори. А ті закони, які повинні давати лад по всій Російській державі, повинні видаватися Всеросійським парламентом. ... ми хочемо, щоб ... право розпорядження нашими українськими землями, право користування ними належало лише нам самим, нашим Українським Зборам. ...З цього часу кожне село, кожна волость, ... яка відстоює інтереси українського народу повинні мати найтісніший зв’язок з Центральною Радою. Там, де з якихось причин адміністративна влада залишилася в руках людей, ворожих українству, приписуємо нашим громадянам провести широку, міцну організацію і просвіту народу, а потім перевибрати адміністрацію. Центральна Рада сподівається, що неукраїнські народи, які проживають на нашій землі, також будуть піклуватися про лад і спокій в нашому краї і в цей важкий час загальнодержавного безладу дружно, разом з нами прикладуть зусилля для організації автономії України”. Етнічні українці позитивно сприйняли  цю декларацію.

28 червня 1917 року на засіданні Малої Ради було сформовано Генеральний секретаріат – найвищий виконавчий орган Центральної Ради. (4, стор. 356, 358, 366). В цей же день в „Правді” була опублікована стаття Леніна „Украина”, в якій, зокрема, йшлося: „Проклятый царизм превращал великороссов в палачей украинского народа (Вище вже наведені приклади, як це робив і Ленін, але це стане потім. А зараз Ленін користується нагодою, щоб встигнути очорнити царизм і Тимчасовий уряд і привернути симпатії українців до себе. Типова поведінка політичного спекулянта), всячески вскармливал в нём ненависть к тем, кто запрещал даже украинским детям говорить и учиться на родном языке. Революционная демократия России … должна порвать с этим прошлым. … Этого нельзя сделать без полного признания прав Украины, в том числе права на свободное отделение» (3, т. 32. стор.341).  Який добрий чоловік! Всі українці йому повірили. Та він для гарантії публікує в „Правді” 30.06.1917 року ще одну статтю „Украина и поражение правящих партий”, в якій прямо волає на захист українців на фоні , звісно, поганого Тимчасового уряду. „Уступите украинцам – это говорит разум, ибо иначе будет хуже, силой украинцев не удержишь, а только озлобишь. Уступите украинцам – этим вы откроете тогда дорогу к доверию между обеими нациями, к братскому союзу их, как равных». Однак, детально проаналізувавши тогочасну ситуацію в Російській імперії і в Україні, зокрема, треба сказати, що це його звернення до Тимчасового уряду було щире. Це був крик його душі. І не за українців вона в нього боліла. Він злякався, що Україна волею народу відокремиться від Росії і тоді ні українського хліба, ні металу, ні вугілля, ні, врешті, українського пролетаріату в Росії не стане. І тоді справа його життя – революція в Росії – стане нездійсненною.  

А події розвивалися так. „В Україні від часів Хмельниччини не було такої національної єдності, як у 1917 році, не було жодної української партії, чи більшої групи українців ... ,що не визнавали влади УЦР” (2, стор. 146).  „Московські солдати розбігалися по домівках, армія розвалювалася. ... Отже, Московщина була роз’єднана і безсила, а Україна об’єднана і сильніша, бо мала понад 100 тисяч вояків у зукраїнізованих полках, які самі, без наказу згори створилися і рвалися до бою з Московщиною. В імперському війську було понад 4 мільйони українців. Спираючись на вже зукраїнізовані полки, український уряд мав можливість змобілізувати 2-3-мільйонне військо, бо всі військові і селянські з’їзди 1917 року домагалися цього від УЦР. ... Вимагали негайно проголосити державну незалежність України. Вихована на москволюбних ідеях М. Драгоманова українська інтелігенція (соціалістична і несоціалістична) цього якраз НЕ хотіла. Її провідник ( Володимир Винниченко, голова Генерального секретаріату  і Генеральний секретар внутрішніх справ) у своїй сповіді пізніше писав: „Ми, українські демократи, були щиро і безоглядно закохані в московську демократію. Ми непохитно їй вірили. Вірили, що її ідеали, ідеї, інтереси тотожні з нашими. Отже, московська демократична імперія є також і українською, і тому українці мають її боронити. Будь-яке відокремлення України від демократичної Московщини вважали ми безглуздим, назадницьким, згубним самій же Україні. Гасло української незалежності ми одностайно, з обуренням відкидали, заперечували” (2, стор. 123, 124).  Ленін і інші російські демократи-шовіністи добре постаралися, щоб обдурити довірливих українців. „Ці, трагічно нещасні хохли, патріоти „единой, неделимой матушки Расеи”, несвідомі свого яничарства, півроку переконували українського вояка, що військо – то „буржуйська” вигадка, щоб поневолювати трудовий народ. Отже, демократична Україна війська не потребує, і радили воякам кидати зброю і йти додому панську землю ділити. Переконували, що московська демократія є найщирішою приятелькою України, і лише миру з нею прагне, а воювати проти України й не думає. Коли б таке казали москвини, то український вояк ніколи б їм не повірив. Але переконували свої, українці, та ще й учені, поважні „батьки народу”, що їх Московщина колись карала за любов до України.  Як же не повірити таким людям? Наслідок: столицю 40-мільйонного народу, що мав 4 мільйони вишколених вояків і вдосталь зброї, боронило лише 3 тисячі вояків, у тому числі 300 дітей, що не вміли стріляти. Величезний вибух національної стихії 1917 року, опинившись без проводу, розпорошився на тисячі окремих повстань, змарнувався.” (2, стор. 124)

  Отже, Ленін знав, що УЦР не відокремить Україну від Росії. Але боявся, що з часом її позиція може змінитися, або ж на зміну їй прийдуть справжні патріоти України. Тому він так гаряче закликав Тимчасовий уряд негайно надати Україні автономію. „ ...16 липня УЦР видала свій Другий Універсал”. (4, стор. 369). В ньому, зокрема, говорилось: „ Ми, Центральна Українська Рада, стоячи, як один, за те, щоб не відривати України від Росії ...”. (4, стор. 369) .Тобто УЦР продовжувала зраджувати інтереси українців.

  „29.07.1917 року УЦР прийняла „Статут вищого правління Україною” („Статут Генерального секретаріату”), який проголошував Генеральний секретаріат найвищим крайовим виконавчим органом. ... Однак російський Тимчасовий уряд не затвердив „Статут ...”  і 17.08. 1917 року видав „Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату”. ...Більшовицький переворот і падіння Тимчасового уряду обумовили перехід всієї повноти влади в Україні до УЦР”. (4, стор. 359, 360). УЦР не зразу визнала більшовицьку владу, про що свідчить її Третій Універсал виданий 20 листопада 1917 року. В ньому, зокрема, говорилося : „ Тяжкий і важкий час настав на землі Російської Республіки. На півночі в столицях іде міжусобна і кривава боротьба. Центрального уряду немає і по державі розповсюджується безвладдя, безлад і хаос.

... Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відокремлюючись від Російської Республіки і зберігаючи її єдність, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими допомогти всій Росії, щоб вся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів” (3, стор. 372).

Все та ж зрада інтересів українців. Правда, в цьому універсалі обіцяється і земля селянам, і 8-годинний робочий день, і якнайшвидше закінчення війни, і відміна смертної кари, і амністія політичним в’язням, і національно-персональна автономія всім не українцям. Та пізно. Немов страус УЦР заховала голову в пісок і не помічала, що до влади в Росії прийшла нова сила, з якою треба або битися, або піддаватися їй, бо свою ж  армію  розігнали. А без армії і найкращі Універсали не допоможуть.

  Очоливши більшовицький уряд Ленін вже 3.12.1917 року пише „Манифест к украинскому народу с ультимативными требованиями к Украинской Центральной Раде. (3, т. 35, стор. 143) … мы, СНК, признаём Украинскую республику, её право совершенно отделиться от России. (Знайомий початок). Мы обвиняем Раду в том, что … она…(не признаёт) Советов и Советской власти на Украине. (Спочатку «признаём», а потім звинувачуємо, що ви не визнаєте у себе іншу владу. Це як у байці – розмова вовка з ягням. І зрозуміло чому саме так – Ленін знав, що УЦР захищатись нічим.) 1. Рада перемещает и отзывает односторонними приказами украинские части с фронта, разрушая ... единый фронт до размежевания путём соглашения правительств обеих республик. (Самі московські історики визнають, що українці в імперському війську кидали фронт останніми. Це й було причиною того, що імперський генштаб дозволив українізувати полки, сподіваючись ними втримати німецький фронт) (2, стор. 145). Во-вторых, Рада приступила к разоружению советских войск, находящихся на Украине. (Це робили деякі українські військові частини за своєю ініціативою). В-третьих, … Рада пропускает войска к Каледину, отказываясь пропускать войска против Каледина. Ввиду всех вышеизложенных обстоятельств СНК ставит Раде следующие вопросы: 1. Обязуется ли Рада отказаться от попыток дезорганизации общего фронта? 2  … не пропускать … воинских частей на Дон, на Урал или в другие места? 3. … оказывать содействие революционным войскам в деле их борьбы с контрреволюционным кадетско-калединским восстанием? 4. … прекратить разоружение советских полков и рабочей Красной гвардии на Украине и возвратить немедленно оружие тем, у кого оно было отнято?» (3, т.35, стор.143).

Відповідь на цей ультиматум необхідно було дати на протязі 48 годин. В разі його відхилення РНК об’являла УЦР в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні (4, стор. 375). До речі, законної радянської влади в Україні ще не було. Отже, РНК відкрито втручався у внутрішні справи, визнаної ним, самостійної України.

 Тимчасовий уряд Росії було обрано демократичним шляхом. За його спиною стояло 90 відсотків населення. Тому він, розраховуючи на демократичні методи боротьби за владу, не забезпечив собі захист військовою силою. І більшовики цим скористалися. Вони діяли бандитськими методами. Вночі, зі зброєю накинулись на беззахисний уряд, об’явили його недіючим і , маючи за спиною , як наводилося вище,  не більше 10 відсотків населення Росії, об’явили себе Верховною владою. Їм вдалося в подальшому утримати її завдяки тому, що вони обдурили селян, які складали 90 відсотків солдатів в армії, брехливими гаслами: Землю – селянам! Кінець війні! Заводи і фабрики – робітникам!  Автором і першим проголошувачем цієї брехні був Ленін. Звісно, треба постійно пам’ятати, що головним фактором, що забезпечував їхню владу було жорстоке знищення всі реальних і надуманих супротивників.

 Отже, з огляду на вище сказане, стає зрозумілою поведінка УЦР по відношенню до більшовицької влади. Вона природна і логічна. УЦР, обрана демократичним шляхом при Тимчасовому урядові, вважала його законним урядом, співробітничала з ним, може й не завжди плідно, і не могла відразу кинутися в обійми до бандитів, що захопили владу зброєю.

 Більшовицький же уряд не бажав вступати з УЦР в якісь перемовини. Леніну не потрібен був уряд України, який збирається самостійно розпоряджатися на своїй території. Тому відразу напевне нездійсненний  ультиматум.

 В той же час більшовики спробували відібрати у Центральної Ради владу легальним шляхом. З цією метою вони 17 грудня 1917 року скликали в Києві 1-й Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, на якому планували проголосити владу Рад. УЦР закликала своїх прибічників взяти участь в роботі цього з’їзду, так що в результаті серед 2500 делегатів виявилося лише 60 більшовиків. З’їзд пройшов по сценарію УЦР; делегати підтримали політику Центральної Ради і засудили ультиматум Раднаркому.

Не змігши реалізувати свій задум в Києві, більшовики разом з лівими есерами, декількома українськими соціал-демократами і безпартійними (всього 127 чоловік) переїхали в Харків. Там 21-25 грудня 1917 року був проведений альтернативний I Всеукраїнський з’їзд Рад, в роботі якого приймали участь в основному представники Рад Донецького і Криворізького басейнів. (Цікаво, скільки на ньому було „ленінських емігрантів”, які приїхали з-за кордону вирішувати долю 47-мільйонного народу? Немає сумніву, що більшість делегатів цього з’їзду були не українці). На ньому більшовики 22 грудня проголосили Україну Радянською республікою, а 25 грудня вибрали Центральний виконавчий Комітет Рад України і перший радянський уряд – Народний секретаріат. Нова (чужа українцям) республіка встановила дружні відносини  з Радянською Росією визнала себе федеративною частиною Російської Радянської Республіки, розповсюдила на своїй території дію декретів і розпоряджень Рад наркому і об’явила УЦР „націоналістичним контрреволюційним органом”, закликавши трудящих України до боротьби з нею” (4, стор. 375).

Таким чином зрада українців, розпочата УЦР була завершена зайдами від Леніна і своїми ж українцями, більшість з яких потім більшовики перестріляють, або згноять в таборах. Хто ж вони? Для прикладу. Всі народні секретарі були більшовиками (Артем, В. Ауссем, С. Бакинський, Е. Бош, В. Задонський, Г. Лапчинський, Е. Лугановський, В. Люксембург, М. Скрипник і ін.). Артем (Сергеев Фёдор Андреевич) народився в селі  Курської губернії в 1883 році. Навчався в МВТУ в 1901—1902 роках. Член РСДРП з 1901 року. Виключений за революційну діяльність, заарештований і в тому ж таки 1902 році по виході з тюрми емігрував в Париж (4, стор. 376). І це все в 18 років. А де він взяв гроші на Париж? Ленін підхопив його там, чи ще в Москві? На Україні він чужий. Звісно емігрант від Леніна. Бош Евгения Богдановна народилася в Очакові в 1879 році. Батько німець-землевласник, мати молдаванка. Теж, як бачимо, українка. В 16 років вийшла заміж, народила двох дітей. З 1901 року член РСДРП. Ніде не попрацювавши, дуже розбиралася в житті, мабуть. В 1907 році розводиться з чоловіком і їде в Київ з дітьми до матері. Там в 1911 році стає вже секретарем Київського комітету РСДРП. Уявляєте, яка то була сильна партійна організація в Києві, якщо двохдітна молодиця 32 років приїхала із Вознесенська Херсонської губернії, де вона була заміжня, стає її секретарем. В 1912 році була заарештована і вислана в Іркутську губернію, де стала жінкою секретаря Київського комітету РСДРП Георгія Леонідовича П’ятакова, якому в 1912 році виповнилося 22 роки (4, стор. 377). Так сильно об’єднувала людей спільна революційна діяльність. І судді, захоплені таким палким революційним коханням, послали іх разом на заслання. Звідки вони і втекли благополучно разом аж в Японію. Чи жандарми їм допомагали і гроші давали, але, що в СРСР такого дива не було, так це точно. П’ятаков народився в 1890 році в Мар’їнському цукровому заводі. Батько був управителем цього заводу. В 1907 – 1910 роках студент економічного факультету Петербурзького університету. В 1910 році вступив в соціал-демократичну організацію і втому ж році виключений з університету за революційну діяльність. Повернувся в Київ. І в 1912 році він уже секретар Київського комітету РСДРП (4, стор. 380). В 22 роки. Сильна була в Києві партійна організація РСДРП. А Ленін підхопив його і Бош уже в Швейцарії, куди вони перебралися з Японії. Цими прикладами підтверджується сказане про соратників Леніна вище. І це була його гвардія.

 Отже, Ленін подіями на Україні був задоволений. Він отримав можливість законно, по волі ніби-то українського уряду, творити на Україні все, що йому заманеться.

 18 січня 1918 року українські (Вони були такі ж українські, як і турецькі) радянські війська, підтримані революційними загонами з центральних губерній Росії, розпочали наступ на Київ (4, стор. 382).

 В січні УНР опинилася в критичній ситуації. Радянські війська, що нараховували біля 30 тисяч чоловік (Згадайте про мільйони українців, які могла змобілізувати УЦР), почали захват Лівобережної України; були взяті Катеринослав, Олександрівськ, Полтава, Лубни, після чого більшовики розвернули наступ на правобережну Україну. Невдовзі радянська влада була встановлена в Миколаєві, Херсоні і Одесі.

В цих обставинах УЦР 25 січня 1918 року видала свій останній , Четвертий Універсал. В ньому, зокрема, говорилось: „Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу.” УЦР закликала всіх громадян УНР встати на захист вітчизни від „ так званих більшовиків і інших загарбників, які грабують і розорюють наш край (4, стор. 388). Як кажуть: „Краще пізно, ніж ніколи”. Але це мало втішає.

Відмовившись від створення української армії, УЦР посприяла більшовикам в знищенні УНР. 8 лютого Червона Армія  після запеклих вуличних боїв разом з робітничими загонами повністю очистила Київ від військ Центральної Ради. В Києві встановилась Радянська влада (4, стор. 385). Далі йшла героїчна, але тяжка і безнадійна війна розпорошених українських патріотичних сил з об’єднаною єдиним керівництвом, спаяною залізною дисципліною завдяки військово-польовим судам, Особливим відділам, Надзвичайній комісії, військово-революційним трибуналам, які за невиконання наказу розстрілювали і розстрілювали, посиленою кадровими військовими  царської армії, Червоною Армією. Війна на знищення українських патріотів. А за тим пішло все те, що українці похилого віку пережили самі, і про що дуже довго розповідати. Гвалтування українців продовжувалося до 1991 року. А після розвалу СРСР – продовжується КПУ та комуністами, які зреклися своєї партії, але в суті своїй залишилися тими ж пристосуванцями і злодіями.

  З усього сказаного кожна розумна людина зробить висновок, що ніяких пам’яток про Леніна і його соратників не повинно бути в Україні. А для цього Верховна Рада повинна прийняти відповідний закон, згідно якого ці пам’ятки повинні бути прибрані з користю для України, а не для окремих спритних пройдисвітів.

 Пропоную проект такого Закону і проект Постанови ВР.

 „Виходячи з того, що Україна нині є самостійною державою, що українці являються державостворюючою нацією і не бажають спостерігати повсякденно пам’ятки про тих осіб, зокрема, про Леніна і його соратників, які їх масово знищували, що існування таких пам’яток  принижує національну гідність українців, заборонити існування таких пам’яток в суспільних місцях на території України, окрім музеїв”.

  „Кабінету Міністрів при науковій допомозі АН України визначити осіб, на яких розповсюджується цей закон, розробити план заходів для здійснення утилізації визначених пам’яток, обрахувати необхідні для цієї мети кошти і виділити їх, призначити відповідальних за  виконання  утилізації і термін виконання, взяти на облік все утилізоване майно для використання його в державних інтересах”.

Микола Сищенко





 Література:

1.        Александр Солженицын. Архипелаг Гулаг. Центр. „Новый мир» Москва. 1990.

2.        Павло Штепа. Московство. Дрогобич. Виробнича фірма „Відродження”. 2005.

3.        В.И. Ленин. Полное собрание сочинений. Издание 5. Москва. 1958.

4.        В. К. Губарев. История Украины: Справочник школьника и студента. – Донецк: ООО ПКФ «БАО», 2005.

  







Немає коментарів:

Дописати коментар